Всi ми певною мiрою художники. I не тiльки тому, що малюємо. Своїм ставленням до життя, потягом до красивого, незбагненою мрiйливiстю ми давно дивуємо не лише себе, але й увесь свiт. Однак нашим величезним недоліком є те, що проживаючи життя, цілком ігноруємо потребу надати усьому цьому сталої форми. Хоча б у виглядi творiв мистецтва. Наші буденні діла, наші нескінченні зацікавлення, надії, турботи, розчарування беруть гору, і в потоці подій ми вже й не підозрюємо, що пов’язані ще із чимось. Тому й перебуваємо у цьому свiтi наче розiрванi на двi половинки, наче вигнанi з райського саду. Отже, мистецтво — це повернення до початку, повернення у рай. I тi, хто нас туди повертає, — художники.

Роботи Едуарда Странадка як неяснi залишки снiв, якi викликають відчуття польоту та легкої ностальгії. Пейзажі далекого минулого, яких ніколи не існувало, але де кожний з нас колись, здається, бував. У його роботах якась самостiйна мрiйливiсть. Звідси й пластична манера: це начебто натура, але все незакінчене, недомальоване, недостатньо чітке; якась кольорова мряка, фігури, предмети чи то стоять, чи то лiтають у просторі без ясної перспективи. 

З’являється бажання сховатися, розчинитися у рятiвних картинних сутiнках, вислизнути з реальностi та забутися уві сні. Прозора, ніжна, сизувата темрява, що пронизує площину зображення на його «вечiрнiх» та «нiчних» світлинах, пом’якшує рiзнiсть предметів один одному. Міський краєвид набуває символічного звучання, а вiдтак передає вiдчуття чогось всеохоплюючого, усталеного й одвічного. Знімки повнi пронизливого сонця: ретроспективнi провiнцiйнi вулички, будинки у сонячних променях згасаючого дня, ностальгiя, щем душi... Талановитi роботи не аналiзуєш, а вдихаєш. Вони, як красива жiнка, як запах дорогих парфумiв, як усмiшка немовляти, дають нам рiдкiсне вiдчуття невагомостi. Технiка тонованої сепiї, фактура матового паперу теж створюють атмосферу забутого дитинства, казкової країни, за обрiєм якої спраглий шукає чистого джерела, закоханий — свого iдеалу, а змучений — спокою. 

Факти біографії Едуарда Странадка туманні й суперечливі. Відомо, що кілька років після жахливої полтавської комуналки він прожив у Петербурзі. Можливо, звідти й потяг до класичних мотивів. Зазвичай на його фотографіях молодi, симпатичнi люди з легкою посмiшкою, без театральної фальшi, зi своїми тонкими невловимо iнтимними iнтригуючими проблемами. Тепер – також і будівлі. Як казала одна мудра людина, ці світлини схожі на «малолюдний міський пейзаж» де сонячна курява перетворює у марево міські квартали, осiдає на карнизах будинків, наче тане легкою хмаркою тютюнового диму. І здається, що містом бродять чорно-білі сни. Чуєш голос? Це вітер, що заблукав у часi, шепоче ледь чутно: «Меморія»...

Наталія Скарлатті