Чорно-біле відчуття школи у розумінні Едуарда Странадка — це жахливі вставання зранку, фарбовані парти з відкидними кришками, в'язка невдоволеність повсякденним учнівським життям.

Схожість з побутовою фотографією не має принципового значення. На початку творчим методом автора, ймовірно, була чарівність відвідання напівтемного затісного ательє провінційного фотографа, який у жодному випадку не соромився самого себе, приймаючи навколишнє суспільство як даність. На стінах — ряди дерев'яних весільних пар з вокзальною нудьгою в очах. З цієї низки предків ми вийшли, за ними вирушимо до царства паперових тіней. Жодної думки, жодної історії, існує лише відчуття, яке, напевне, має нумізмат, торкаючись металевої поверхні щойно придбаної монети.

Скромна зовнішність цієї серії, ракурс, з якого побутовий фотограф ніколи б не знімав свої моделі, приводить нас до жахливого відкриття стиснутої реальності, майже фізичного ворушіння болота життя, яке потім буде згадуватися, як «найкращі роки».

Наталія СКАРЛАТТІ