У новому тисячоріччі ми всі перебуваємо у стані, наближеному до гіпнотичного сну. Бо вступили до стадії респектабельної та млявої. Нових ідей та імен майже немає. Здається, нам справді навіяли те, що ми увійшли до нової ери, де всім залишається лише підкоритися історичний необхідності, що, до речі, співпадає з мріями найкращих людей та "борців за людське щастя".

Випадення із навіювання в таких умовах - вчинок, який заслуговує на повагу нащадків і "переможцем" цілком може виявитися той, хто найбільш усіх поступиться, хто остаточно залишить центр заради периферії, бо саме там можуть бути виявлені місця, чий потенціал значно потужнiшiй, ніж потенціал вже викачаних центральних свердловин.

Звичайно, творчість - сфера iрацiональна, бо являє собою якусь розпливчату масу, яку важко утримати в руках. Це як вода - якщо її не налити в судину, вона розтечеться між пальці. Це балансування на межі мрії та буденності. І насправді, є тим, чого нема.

Складність полягає в тім, що мистецтво фотографії не може в інший спосіб відтворювати внутрішній світ, як крізь світ зовнішній. Ось чому, в нашій фотографії безодня чутливості, солодкої знемоги та томної витонченості. Саме в цьому для нас полягає чарiвнiсть нового відчуття життя. Це майже декадентська естетика, коли річ самоцiнна лише тим, що вона існує.

Творчість Едуарда Странадка – позаiсторичний, позамистецький естетичний процес, котрий упаковує життєвий матеріал, де реальність повинна бути не зупиненою миттю, а мати деяку тяглість, щоб зберегти драматичний мотив присутності та зникнення буття.

Полтавська фотографія... Спочатку здається, що головними її рисами є, як сказав на почтку минулого століття етнограф Хведір Вовк: „По-перше, наслідування в формах якомусь більшому осередкові, по-друге, підлягання першому ж сильному впливові та, нарешті, в разi припинення тих впливів, певна завмерлiсть форм i опровiнцiялiзування їх, так би мовити, перероблення їх природою, дужчою за геній людини”.

Приємно думати, що саме ідилічна батьківщина Наталки Полтавки з її ще досі не усвідомленим рацiоналiзмом подарувала нам такого глибокого, незаангажованого іншими впливами, проникливо емоційного майстра, як Едуард Странадко.

Треба думати, що подібне мистецтво створюється не для масового глядача. Вже зараз можна говорити, що Едуард Странадко разом iз своїми роботами, драматично не вписуються у свій час, точніше, до його офіційних пріоритетів, але для вільного розвитку культури це важливо. Його аудиторія - не те, щоб підготовлена, вона - своя.

Наталія СКАРЛАТТІ